Приклади з практики

Опоненти провели неправомочні позачергові загальні збори громадської організації, оформивши їх протоколом, на якому незаконно усунули керівництво та обрали власного голову ради. Клієнтку — законного члена організації — про збори належно не повідомили. Існував ризик легалізації цих рішень через внесення змін до Єдиного державного реєстру (ЄДР) на підставі сфальсифікованого реєстру присутніх.

Я звернувся до суду з позовом про визнання рішень зборів недійсними, витребував матеріали реєстраційної справи та провів фактологічний аналіз реєстру присутніх. Реєстр містив десятки осіб, які не були членами організації, дублювання імен та осіб, які на момент зборів вже померли. Фактичний кворум становив менше половини від загальної кількості членів організації — суттєво менше законодавчо необхідного мінімуму. Відтак збори не мали кворуму і були неправомочними.

Господарський суд Запорізької області повністю задовольнив позов. Центральний апеляційний господарський суд залишив рішення без змін — воно набрало законної сили, законний порядок управління організацією відновлено.

Енергопостачальна компанія-монополіст під час перевірки заявила про неправильне підключення вторинних кіл трансформатора струму на об'єкті клієнта. Пломби пошкоджені не були, вини споживача не встановлено. Попри це монополіст в односторонньому порядку — без акта про порушення та засідання комісії — перерахував обсяг споживання за 1,5 року і виставив рахунок на понад 800 000 грн, створивши загрозу повного знеструмлення виробництва.

Я побудував позицію на тому, що клієнт фізичного доступу до трансформаторної підстанції не мав: усі роботи з підключення й пломбування виконували виключно представники обленерго, які прийняли вузол без зауважень роком раніше. Одностороннє донарахування без засідання комісії суперечить Правилам ринку електричної енергії та Кодексу комерційного обліку. Спробу відповідача затягнути процес через призначення зайвої електротехнічної експертизи я заблокував.

Позов задоволено в повному обсязі господарським та апеляційним судами. Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду залишив рішення без змін — підприємство звільнено від сплати понад 800 тис. грн і від ризику відключення електроенергії.

Іноземна компанія-власник володіла 100% частки статутного капіталу товариства значної вартості. За підробленим протоколом загальних зборів клієнта незаконно вивели зі складу учасників, призначили підставного директора, який згодом відчужив 75% статутного капіталу третім особам і почав виводити майно товариства.

Я реалізував двоетапну стратегію. На першому етапі оскаржив і скасував первинне рішення зборів, ухвалене за відсутності повноважного представника клієнта: Державна прикордонна служба підтвердила, що на момент проведення зборів у Запоріжжі він на території України не перебував. На другому етапі подав позов про визнання недійсними наступних договорів купівлі-продажу часток. Довів: оскільки первинний набувач не мав дійсного волевиявлення й повноважень на відчуження корпоративних прав, усі наступні правочини з третіми особами недійсні з моменту вчинення.

Центральний апеляційний господарський суд залишив рішення на користь клієнта без змін. Верховний Суд відхилив касаційну скаргу опонентів — клієнту повернуто 100% корпоративних прав підприємства.

Конкурент подав до господарського суду позов про припинення порушення прав інтелектуальної власності та стягнення збитків, стверджуючи, що клієнт незаконно виробляє продукцію, захищену патентами на промислові зразки. Клієнту загрожували зупинка виробництва та значні збитки.

У господарському суді я заблокував вимоги конкурента. Паралельно в цивільному судочинстві подав зустрічний позов про визнання патентів конкурента недійсними — через відсутність критерію новизни. Надав докази (інтернет-оголошення та відеоматеріали 2013–2015 років), що опис і форми для виготовлення аналогічної продукції були загальнодоступні задовго до подання конкурентом патентних заявок у 2016 році; додатково — договори, що підтверджували виробництво й продаж клієнтом такої продукції ще з 2012 року. Домігся призначення судових експертиз у сфері інтелектуальної власності.

Спробу заблокувати бізнес клієнта через патентну монополізацію нейтралізовано. Право клієнта на безперешкодне виробництво та реалізацію продукції захищено.

Комунальне підприємство водопостачання виявило порушення цілісності пломбування засувки на обвідній лінії клієнта та нарахувало йому значну суму заборгованості за безоблікове водокористування, розрахувавши її виходячи з пропускної спроможності вхідної труби діаметром 100 мм. Клієнту загрожували непомірні фінансові стягнення та ризик блокування рахунків.

Я представляв клієнта-відповідача. Сформував позицію на тому, що труба діаметром 100 мм є транзитною лінією комунальної мережі міста для постачання сусідніх житлових будинків, а не вводом споживача, тоді як справжній ввід клієнта мав діаметр 15 мм і був обладнаний приладом обліку. Довів, що обвідна лінія, на якій пошкодили пломбу, мала діаметр 50 мм, а отже розрахунок монополіста був математично та логічно невірним. Справу я довів до Вищого господарського суду України (діяв на той час): попередні рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд, і суд врахував мої технічні розрахунки.

Господарський суд Запорізької області погодився з моїми аргументами та стягнув з клієнта суму, у п'ять разів меншу за первісно заявлену монополістом, відмовивши в решті вимог. Більшу частину заявленої суми клієнту вдалося зберегти. Додатково домігся тримісячної розстрочки на виплату цієї суми рівними частинами.

Експедитор звернувся до суду з позовом про стягнення з клієнта-перевізника збитків, що включали витрати на ремонт нібито пошкодженого під час транспортування обладнання та упущену вигоду через зрив контракту. Виник ризик безпідставних витрат клієнта та загроза його діловій репутації.

Як представник клієнта-відповідача я побудував захист на процесуальних порушеннях позивача. Довів, що позивач проігнорував вимоги Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні: пошкодження не було належно зафіксовано в пункті призначення, а акт огляду вантажу склали в односторонньому порядку, без залучення водія перевізника, що робить його недійсним і неналежним доказом; товарно-транспортна накладна також не містила відміток про дефекти. Щодо упущеної вигоди довів, що позивач не вжив обов'язкових заходів для її отримання, договір експедирування залишався чинним, а замовник не відмовляв позивачу в оплаті послуг — тобто збитки були абстрактними й недоведеними.

Господарський суд Запорізької області повністю прийняв мої заперечення та відмовив у задоволенні позову в повному обсязі. Клієнта повністю звільнено від заявлених фінансових претензій, а судові витрати покладено на позивача.

Податковий орган провів документальну позапланову виїзну перевірку будівельної компанії-клієнта та виніс податкові повідомлення-рішення, донарахувавши податок на додану вартість (ПДВ) і податок на прибуток та застосувавши штрафні санкції на загальну суму понад 450 тис. грн. Контролюючий орган стверджував, що операції з контрагентами мали безтоварний характер, а самі контрагенти мають ознаки фіктивності та фігурують у кримінальних провадженнях.

Я побудував позицію на тому, що добросовісний платник податків не може нести відповідальність за можливі порушення податкової дисципліни його контрагентами. До суду подав вичерпний пакет первинних документів: договори підряду, локальні кошториси, акти приймання будівельних робіт, платіжні доручення, товарно-транспортні накладні, документи на власний вантажний автомобіль та офіційне працевлаштування водія. Додатково довів, що результати робіт реально використані клієнтом у власній господарській діяльності — у межах підрядів із комунальними закладами та міською радою.

Запорізький окружний адміністративний суд повністю задовольнив позов і скасував протиправні податкові повідомлення-рішення. Третій апеляційний адміністративний суд залишив це рішення без змін. Клієнт повністю уникнув штрафів і донарахувань на суму понад 450 тис. грн та додатково стягнув із бюджету сплачений судовий збір.

Територіальний орган Державної податкової служби (ДПС) сформував вимогу про сплату боргу з єдиного соціального внеску на суму понад 35 тис. грн щодо клієнта, зареєстрованого як фізична особа-підприємець (ФОП). Виникла загроза примусового стягнення коштів державною виконавчою службою в межах відкритого виконавчого провадження.

Заявив клопотання про забезпечення позову — суд зупинив стягнення у виконавчому провадженні до набрання рішенням законної сили. Позицію я побудував на висновках Верховного Суду: якщо особа зареєстрована як ФОП, але фактично не веде підприємницької діяльності й одночасно працює за трудовим договором, за який роботодавець сплачує ЄСВ у розмірі не меншому за мінімальний, вона звільняється від обов’язку сплачувати внесок як підприємець. Суду надав докази офіційного працевлаштування клієнта на двох промислових підприємствах регіону та відомості Пенсійного фонду про сплату за нього внесків роботодавцем.

Суд визнав вимогу на понад 35 тис. грн протиправною та скасував її. Разом із боргом за іншою вимогою, скасованою в тому ж провадженні, з інтегрованої картки клієнта виключено понад 73 тис. грн. Додатково з податкового органу стягнуто 5 000 грн витрат на правничу допомогу. Апеляційну скаргу податкового органу залишено без задоволення.

Комісія територіального органу Державної податкової служби (ДПС) винесла 11 рішень про відмову в реєстрації податкових накладних торговельно-виробничої компанії-клієнта на поставки кільком великим промисловим покупцям. Під загрозою опинилися ділова репутація компанії, розрахунки з контрагентами та право покупців на податковий кредит з податку на додану вартість (ПДВ).

Суду надав вичерпні докази реальності господарських операцій із кожним отримувачем товару: договори, видаткові накладні, банківські виписки, товарно-транспортні накладні. Окремо документально підтвердив походження кожного виду товару — він був заздалегідь придбаний у перевірених постачальників. Довів і процесуальну протиправність самих рішень комісії: у них був відсутній чіткий перелік документів, необхідних для розблокування.

Суд скасував усі 11 рішень комісії про відмову в реєстрації податкових накладних та зобов’язав Державну податкову службу зареєструвати їх у Єдиному реєстрі. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Компанія зберегла контрагентів, захистила податковий кредит партнерів і стягнула з податкових органів сплачений судовий збір.

Комунальне підприємство теплопостачання (мій клієнт) орендувало земельну ділянку площею 0,79 га для функціонування бази відпочинку. Після закінчення строку договору у 2016 році клієнт продовжив користуватися ділянкою та сплачувати орендну плату, надіславши орендодавцю проєкт додаткової угоди. Проте обласна державна адміністрація проігнорувала місячний строк для заперечень, а через 8 місяців відмовилася продовжувати договір, посилаючись на зміни в законодавстві щодо розмежування земель. Виник ризик втрати права користування землею під діючим об’єктом нерухомості.

Представляючи інтереси позивача, я звернувся до суду з позовом про визнання додаткової угоди укладеною. Позицію побудував на ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі»: довів сукупність необхідних юридичних фактів — належне виконання обов’язків, продовження користування ділянкою та відсутність заперечень орендодавця протягом місяця після закінчення договору. Справа пройшла три кола судового розгляду; у Верховному Суді я довів, що при автоматичній пролонгації за ч. 6 ст. 33 орендар не зобов’язаний завчасно попереджати орендодавця.

Господарський суд міста Києва ухвалив рішення на користь клієнта — додаткову угоду про поновлення договору оренди на 12 років визнано укладеною в судовому порядку. Це дозволило клієнту повністю зберегти бізнес-актив під діючим об’єктом нерухомості.

Група власників земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 42,9 га передала її в оренду на 50 років фермеру. Орендар з моменту укладення договору систематично ухилявся від сплати орендної плати, а в суді надавав розписки про виплату коштів «на 40 років наперед», зміст яких не дозволяв ідентифікувати їх приналежність до спірного договору. Виник ризик тривалого безоплатного користування землею без можливості розірвати довгостроковий договір.

Як представник позивачів я звернувся до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди. Позицію побудував на п. «д» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України: систематична (два і більше разів) несплата орендної плати є самостійною та безумовною підставою для припинення права користування ділянкою. Суду довів, що надані відповідачем розписки є неналежними доказами, а сплата коштів наперед без додаткової угоди — лише припущенням.

Запорізький апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та повністю задовольнив позов, а Верховний Суд залишив цю постанову без змін. Договір оренди землі площею 42,9 га розірвано, землю повернуто власникам, а з відповідача стягнуто всі судові витрати.

Клієнт у 2010 році придбав земельну ділянку площею 0,1 га під будівництво приватного будинку — договір посвідчено нотаріально й зареєстровано у Державному реєстрі правочинів, оригінал державного акта з нотаріальною відміткою залишався у клієнта. У 2020 році продавець, скориставшись тим, що інформація про право власності не була автоматично перенесена до нового реєстру речових прав, отримав дублікат державного акта і повторно продав ту саму ділянку іншій особі, яка зареєструвала право власності. Виник реальний ризик повної втрати майна на користь нового «добросовісного» покупця.

Представляючи інтереси позивача, я звернувся до суду з позовом про визнання недійсним другого договору купівлі-продажу та витребування ділянки з чужого володіння. Позицію побудував на висновках Великої Палати Верховного Суду: належна реєстрація правочину у 2010 році завершила перехід права власності до клієнта, а відсутність запису в новому електронному реєстрі не позбавляла його титулу власника й не відновлювала прав продавця на розпорядження майном. Додатково забезпечив позов, наклавши арешт на ділянку.

Ленінський районний суд м. Запоріжжя задовольнив позов у повному обсязі, а апеляційний і касаційний суди залишили рішення без змін. Другий договір визнано недійсним, а земельну ділянку витребувано з володіння незаконного набувача на користь клієнта.

Клієнтка звернулася до нотаріуса, щоб оформити спадщину на 1/5 частину житлового будинку після смерті чоловіка. Нотаріус відмовив у видачі свідоцтва, оскільки правовстановлюючим документом померлого був договір міни від 1997 року — зареєстрований на товарній біржі відповідно до тодішніх вимог, але без обов’язкового нотаріального посвідчення. Клієнтка не мала змоги оформити спадкові права.

Представляючи інтереси позивачки, я звернувся до суду з позовом про визнання договору міни дійсним і визнання права власності на нерухомість у порядку спадкування. Позицію побудував на ч. 2 ст. 47 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (у редакції 1963 року), чинній на момент укладення договору. Суду надав письмові докази того, що сторони узгодили всі істотні умови угоди, фактично обмінялися нерухомістю, вселилися у неї, а право спільної сумісної власності було належно зареєстровано в Бюро технічної інвентаризації (БТІ).

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя повністю задовольнив позовні вимоги: договір міни від 1997 року визнано дійсним, а за клієнткою визнано право власності на 1/5 частину будинку в порядку спадкування за законом.

Клієнти володіли квартирою на підставі біржового договору міни від 1998 року, який у 2007 році суд визнав дійсним, а право зареєстровано в Бюро технічної інвентаризації (БТІ). Унаслідок пограбування квартири оригінал договору міни та єдиний примірник реєстраційного посвідчення БТІ було викрадено. Державний реєстратор відмовив клієнтам у реєстрації права власності в новому реєстрі через відсутність оригіналу правовстановлюючого документа — клієнти втратили змогу юридично підтвердити статус власників.

Представляючи інтереси клієнтів, я звернувся до суду з позовом про визнання права власності на квартиру. Сформував доказову базу: витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом крадіжки документів, копію архівного судового рішення 2007 року про визнання договору дійсним та витяг з БТІ, що підтверджував реєстрацію прав. Позицію побудував на ст. 392 Цивільного кодексу України, яка прямо передбачає судовий захист інтересів власника у разі втрати чи викрадення документів.

Хортицький районний суд м. Запоріжжя задовольнив позовні вимоги у повному обсязі та визнав за клієнтами право власності на квартиру в рівних частинах — по 1/3 кожному. Це дозволило їм безперешкодно завершити державну реєстрацію речових прав.

Клієнтка не могла оформити права на квартиру померлої бабусі, оскільки її батько помер раніше за бабусю, а офіційного підтвердження батьківства за життя оформлено не було — запис про батька при народженні внесли лише зі слів матері. Скориставшись цим, сестра померлої бабусі (спадкоємиця другої черги) звернулася до суду з позовом про визнання права власності на майно, намагаючись усунути онуку від спадкування.

Сформував правову позицію для захисту онуки як першочергової спадкоємиці за правом представлення (ст. 1266 Цивільного кодексу України). Подав позов про встановлення факту батьківства, внесення змін до актового запису про народження та визнання права власності на спадкове майно. За моїм клопотанням суд призначив посмертну судову молекулярно-генетичну експертизу — на основі порівняння біологічних зразків вона підтвердила спорідненість на 99,9999%. Надав докази безпідставності вимог іншої родички, у результаті чого її позов залишено без розгляду.

Суд повністю задовольнив позов: встановив факт батьківства, зобов’язав органи державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) внести зміни до актового запису про народження та визнав за клієнткою право власності на квартиру в порядку спадкування за законом. Додатково на користь клієнтки з відповідачки стягнуто судовий збір у повному обсязі.

Після смерті чоловіка клієнтка успадкувала 12/100 часток котеджу для відпочинку на узбережжі. Оригінал договору дарування чоловік втратив ще за життя, а представник за довіреністю оформив дублікат і вніс зміни до реєстру нерухомості вже після його смерті. Нотаріус відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину через те, що реєстрація дубліката відбулася вже після смерті власника.

Подав позов про визнання права власності на частку котеджу в порядку спадкування за законом. Позицію побудував на п. 6 ч. 1 ст. 248 Цивільного кодексу України: доведено, що представник за довіреністю діяв правомірно, вживаючи невідкладних заходів для запобігання збиткам — отримання дубліката втраченого договору. Підтвердив відсутність інших спадкоємців першої черги та безперечний факт прийняття спадщини дружиною.

Суд повністю задовольнив позов і визнав за клієнткою право власності на 12/100 часток котеджу, що стало правовстановлюючим документом для безперешкодної реєстрації права власності на її ім’я.

Після смерті батька відкрилася спадщина: квартира, частка в іншій квартирі, нежитлове приміщення, гараж, транспорт і банківські вклади. На майно почала претендувати інша донька спадкодавця, яка понад 15 років проживала за кордоном, повністю припинила спілкування з батьком і не надавала йому жодної допомоги, попри його інвалідність, похилий вік і тяжку хворобу. Весь догляд за батьком здійснювала виключно клієнтка.

Подав позов про усунення відповідачки від права на спадкування на підставі ч. 5 ст. 1224 Цивільного кодексу України. Зібрав виписки з історії хвороби, що підтвердили безпорадний стан батька та його потребу в постійній сторонній допомозі. Завдяки свідкам довів умисне ухилення відповідачки від виконання морального та законного обов’язку допомоги — зокрема її відмови допомогти батьку фінансово на лікування.

Суд повністю задовольнив позов, усунувши недобросовісну спадкоємицю від права на спадкування, та стягнув з неї судовий збір на користь клієнтки — це дозволило клієнтці та її брату справедливо розподілити майно батька.

Банк-кредитор звернувся з позовом до клієнтки про стягнення заборгованості за кредитним договором спадкодавця у розмірі, що значно перевищував первинний кредитний ліміт на картці. Суд першої інстанції ухвалив заочне рішення про стягнення всієї суми боргу та судового збору з клієнтки — під загрозою опинилися її майно та кошти.

Ініціював перегляд заочного рішення, а після відмови подав апеляційну скаргу. Довів, що банк не надав жодних доказів того, що позичальник підписував чи був ознайомлений з умовами надання банківських послуг і тарифами, які до того ж не містили підпису клієнтки й могли змінюватися банком в односторонньому порядку. Роздруківку з сайту банку та наданий розрахунок заборгованості я спростував як неналежні докази погодження ставки 72% річних і самого факту надання кредиту в заявленому обсязі.

Апеляційну скаргу задоволено повністю: заочне рішення скасовано, а банку повністю відмовлено у задоволенні позову. З банку на користь клієнтки додатково стягнуто всі судові витрати.

Енергопостачальна компанія-монополіст звернулася до суду з позовом про стягнення з клієнтки заборгованості за «спожиту необліковану електроенергію» на суму понад 21 тис. грн — штраф нарахували на підставі акта про нібито виявлене самовільне підключення проводки до мереж на горищі будинку.

Підготував мотивований відзив на позов і представив докази в суді. Довів, що на момент перевірки будинок належав іншій особі за договором дарування, тому клієнтка не є належним суб’єктом відповідальності; що провід був замурований у стіні, а горище розташоване на частині будинку, яка ніколи їй не належала; і що контролери під час перевірки лише виміряли товщину дроту штангенциркулем, не встановивши реальну можливість безоблікового споживання. Позивач так і не надав жодного доказу, що підключення здійснила саме клієнтка.

У задоволенні позову енергопостачальної компанії відмовлено повністю. Клієнтку повністю убезпечено від сплати протиправного штрафу, а судові витрати покладено на позивача.

Клієнтка розірвала шлюб за заочним рішенням суду, яке набрало законної сили в квітні 2023 року. Ще до припинення шлюбу вона виїхала за кордон і фактично проживала окремо від колишнього чоловіка. У 2024 році за кордоном у неї народилася донька від нового партнера. Оскільки дитина народилася до спливу десяти місяців після припинення шлюбу, за ч. 2 ст. 122 Сімейного кодексу (СК) України іноземний орган реєстрації актів цивільного стану автоматично записав батьком дитини колишнього чоловіка клієнтки — попри те, що на момент зачаття він перебував в Україні, а клієнтка за кордоном, і справжнім батьком дитини був інший чоловік.

Представляючи інтереси клієнтки, я звернувся до суду з позовом про виключення відомостей про колишнього чоловіка як батька дитини та визнання батьківства фактичного біологічного батька. Ключовим доказом стала судова молекулярно-генетична експертиза, яка встановила ймовірність біологічного батьківства заявленого чоловіка на рівні 99,9999%. Додатково долучив письмову заяву біологічного батька про визнання батьківства та готовність утримувати дитину, а позицію обґрунтував на ст. 126, 134, 138 Сімейного кодексу України та п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 № 3 — вимоги про визнання батьківства й про виключення відомостей про попереднього батька розглядаються одночасно, в одному провадженні. Відповідач-біологічний батько позовні вимоги визнав у повному обсязі.

Хортицький районний суд м. Запоріжжя (рішення від 10.12.2024) задовольнив позов повністю: виключив відомості про колишнього чоловіка як батька дитини з актового запису про народження, визнав батьком дитини фактичного біологічного батька і зобов'язав внести відповідні зміни до актового запису, включно зі зміною прізвища дитини за згодою обох батьків. Відомості про матір у записі залишились без змін.

Клієнтка — стягувачка аліментів за судовим рішенням 2012 року, яка проживає за кордоном. Державний виконавець закрив виконавче провадження у зв'язку з нібито повним фактичним виконанням рішення — станом на досягнення дитиною повноліття заборгованість начебто була відсутня. Про постанову про закриття провадження клієнтку офіційно не повідомили: вона дізналася про неї лише через чотири місяці, на особистому прийомі в державного виконавця. Наданий їй розрахунок заборгованості був складений заднім числом і не враховував місяці, за які боржник аліменти взагалі не сплачував.

Представляючи інтереси стягувачки, я подав скаргу на дії державного виконавця, одночасно заявивши клопотання про поновлення строку на оскарження за ч. 2 ст. 449 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України — клієнтка не отримувала копію постанови в порядку ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» і не могла дізнатися про порушення своїх прав раніше. Довів, що розрахунок заборгованості державного виконавця не відповідає фактам: він складений 18.04.2023, але описує стан на 30.06.2023, і не включає період з січня по липень 2023 року, коли боржник жодного платежу не здійснював. Окремо послався на ч. 4 ст. 82 ЦПК України: в іншій цивільній справі про стягнення індексації аліментів суд уже встановив як факт наявність непогашеного боргу станом на грудень 2022 року — і ця обставина повторному доведенню не підлягала.

Суд поновив пропущений строк на оскарження, визнав дії державного виконавця неправомірними та скасував постанову про закінчення виконавчого провадження (ухвала від 30.01.2024). Підстав для закриття провадження за п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» не було — сам виконавець не довів фактичного погашення боргу за спірний період. Оскільки скасування постанови в судовому порядку за ст. 41 цього Закону автоматично зобов'язує відновити виконавче провадження не пізніше наступного робочого дня, окрема вимога прямо зобов'язати виконавця до цього була відхилена як така, що не потребує додаткового судового рішення.